№R1
Сонце, приречене на захід, вже не віддасть стільки тепла, як щойно підпалена зірка світання.
Довірся йому і все буде гаразд, просто довірся, ти ж його так довго, і так «глибоко» відчуваєш. хіба ні? нікому й приблизно не знати, як то воно так сильно та віддано кохати.
Нерішучість, чи то застерігає, чи то тільки плутає. як бути; а ти хилиш голови охоплюючи ту руками, і знай гойда вперед – назад нею, може так знайдеться відповідь. «Воно прийде, та трохи пізніше, як визріє десь там, – показує вгору на зірка дідусь, – як виносиш у собі те правильне рішення, це звідане тільки тобі зернятко». а я сумна, шморгнувши носом, пішла до хати… А пам’ятаю ще, коли нарізаючи з бабусею гички, розповідала їй сон, тоді такий рідкий для мене, що до болі виразний, який я з таким інтересом їй мовила: «так давно не бачила снів, а от приїхала до вас і в першу ж ніч наснився. І марилося мені, бабусю, що стоїмо ми у нашому березі, я, Ігор, та Ксю, та й ніби біля якогось тину старого, що від нього лишилося тільки стовбці в землю-матір вкопані. І от я в далечі, по нашу сторону річки бачу гарного коня, що пасеться. Вилажу на той стовбець, та й не можу тим золотогривим налюбуватися. Дивлюся, і помічаю що він мене побачив, та й біжить до нас, друзі починають, просити, «злізай! швиденько на землю! ти що не знаєш, що коні, коли бачать, що хто вище їх то хочуть затоптати» я їм відповідаю, що то все нісенітниці, що у мене бабуся в селі проживає, що не поводять себе так коні, що вони геть не агресивні. За ті лічені секунди , я бачу що він вже геть близько, і що мабуть друзі праві. «лягай на землю та закривай голову руками!» – кричить Ксю. Я чую звук копит, наступна секунда – відчуваю обличчям землю, наступна секунда – прокидаюся». «То не добрий сон, куди сон туди й ніч» – кинула бабуся, а сама перемінилася, і вираз її став сумний-сумний.
Все то було б нічого, як би десь не «зам’ялися кутики», і не пішло все через якусь фатальну дрібницю шкереберть та обертом як від того згодом – моя голова.
«Ти – мрець, – сказала спокійненько тітонька, так ніби говорила про небо та погоду влітку, – йди собі, ти – мрець, я чую твій запах із середини.» Що залишалося робити, як не піти, і забути про ті дурні слова, і просто чекати що воно таки – або правда, або довго чекати доведеться. Через вісім днів тітка Анна вмирає. Про нею напатякане тихенько, забуто. А події вдосталь набралися причиною і раді старатися на наслідки.
Кожне зронене слово, запекле у звучання мого голосу здригало шкіру гусячими дрижаками. Я зізнавалася чи то собі чи то світові у невчасно замовчаній таємниці.
Кажуть, що люди з маленькими стопами ніг, по житті дуже щасливі.
Кажуть, що якщо глянути услід своїй тіні то побачиш майбутнє своєї смерті.
А ще багато чого я кажу, і то все як не дивно дуже близьке до правди.
Марево, хай йому грець, земне та безперебійне марево, людські сподівання про кращі часи. Це не потрібне паралелювання можливого до реального займає купу мізків і робить підвислою решту систему нашого мозку.
Morning come after evening.
Чи не щодня, а так стримано, хтось таки має виявитися слабшим. за для чиєї віри, за для чийого спасіння? Кому ж бо, хто ж бо? Накладання рук на чужу мрію, прикладанням рук до чужих цінностей.